Справа життя: як на Прикарпатті виробляють дерев’яні ложки

Справа життя: як на Прикарпатті виробляють дерев’яні ложки

Карпатське село Прокурава неподалік Косова — центр гуцульського ложкарства, одного з найдавніших ремесел і частини обрядової культури гуцулів.

Покоління місцевих майстрів здавна робили дерев’яні ложки і з того жили. У роду ложкаря Романа Гуцуляка майстрів не було, втім він, аби продовжити місцеву традицію, опанував ремесло самотужки. Відтоді Роман відмовився від поїздок на заробітки за кордон. Сьогодні він працює у домашній майстерні, а за кордон їздять вже його ложки, пише Ukraїner.

Прокуравські хати розкидані серед гір. В одній з них живе ложкар Роман Гуцуляк. У своїй невеличкій майстерні чоловік годинами робить заготовки для майбутніх виробів та працює за токарським верстатом. Усюди купками лежать готові дерев’яні ложки з особливою, вигнутою формою ручок. Ці вигини — фірмовий знак Романових ложок. Жодних маркувань чи підписів на своїх виробах він не ставить. Каже, що якісний виріб говорить сам за себе.

Роман почав працювати з ложками ще у 80-х. Тоді він купував готові ложки та розписував їх гуцульским орнаментом, роблячи сувеніри. Згодом почав виготовляти дерев’яні гребені, а ще пізніше — уже власні ложки.

 Раніше просто як сувеніри вони (ложки) на цвяшку висіли, кольорові такі. Тепер чомусь всі хочуть білих, звичайних.

Прокурава віддавна була центром гуцульського ложкарства. До початку ХХ століття на західноукраїнських землях селяни використовували в побуті тільки дерев’яні ложки. На той час у Косівському повіті (історична адміністративна одиниця з центром у місті Косів, утворена в середині XIX ст. — ред.) чи не кожен чоловік займався ложкарством.

 У нас колись майстрів називали «прокурі́вські лежа́шники», бо тут не «ложка» казали, а «ле́жка».

Згодом у широкому вжитку з’явилися більш звичні нам металеві ложки. Сьогодні дерев’яні ложки особливо стають в пригоді тоді, коли властивості посуду або ж традиція приготування страви потребує цього. Наприклад, для приготування баноша — гуцульської кукурудзяної каші, яку в процесі варіння потрібно постійно помішувати, — зазвичай використовують дерев’яну ложку. Крім того, дерев’яні ложки мають стійку властивість перешкоджати розвитку бактерій та цвілі і не залишають металевого присмаку в стравах.

Чи не найважливішим у виготовленні ложок є вибір деревини. Зазвичай ложкарі використовують бук, явір, березу, вільху, сосну й осику. Якісні ложки також виробляють із груші, а в гірських місцевостях використовують ялівець і жереп (гірську сосну). Ложки, виготовлені з ялівця і сосни, ще називають запашними через характерний приємний хвойний запах. А от смерека (не менш популярний матеріал у деревообробці), за словами Романа, не підходить для ложкарства, бо погано шліфується. Липа занадто м’яка для механічної обробки (і водночас дуже популярна серед майстрів, які роблять ложки цілком вручну), а горіх після обробки має неприємний запах.

Роман найчастіше використовує деревину фруктових дерев: яблуні, черешні. Ложки з неї мають гарний темний відтінок. Раніше майстер працював із буком. Каже, що саме цей матеріал має ідеальну структуру для виготовлення ложки. Але зараз, через масові незаконні вирубки карпатських лісів, бук знайти вкрай важко.

 Зараз буку просто мало вже, тому що вирубали вже ці дерева. Все вирубують. Тому треба деревину виписувати, а бук дорогий.

Деревину для ложок заготовляють ще взимку, сушать і розрізають на бруси. Раніше чи не на кожному прокуравському подвір’ї тривала така підготовка. Хтось зі старших чоловіків різав дерево пилкою на малі колодки, які опісля колов сокирою на менші і обтесував, роблячи заготовки для майбутніх ложок, лопаток, ополоників для насипання перших страв, які раніше називали «цідильник», «полонник». Ложкарі з гірських регіонів майже не сушили деревину, бо вважали, що сирий матеріал легше обробляти.

Зараз, каже Роман, у домашніх майстернях, де є станки, підготовка деревини відбувається значно простіше. Майстер розколює сокирою дерево і потім різцем вирізає дерев’яну болванку.

Раніше Роман, як і більшість місцевих чоловіків, їздив на заробітки до Польщі та Росії. Та відколи опанував ложкарське ремесло — їздити перестав. Вже не має в тому потреби. Тепер за кордон, у Литву, їздять вже його ложки. Їх там охоче купують, впізнають.

Ложки — це моя справа. Чи я би більше міг заробляти? Ну, напевно, якби я поїхав на заробітки. Але вже в мене вік не для Польщі, трошки застарий. Треба мати здоров’я туди їхати. Та й щось мені не дуже подобається таке (заробітки). Колись я їздив і в Москву, і всюди їздив. Та все одно не дуже мені того хотілося.

За день Роман виготовляє у середньому 30 ложок. Каже, що можна виготовити й 50, якщо вже є готові оброблені бруски дерева. Працювати легше удвох: один виготовляє, інший шліфує. Щоб виготовити принаймні сорок виробів, потрібно пропрацювати дванадцять годин. Майстер упевнений, що секрет успішного ремесла не в кількості, а в якості.

Свої ложки Роман Гуцуляк продає в Україні та за кордоном. У Литві, наприклад, вже давно має постійних покупців. Туристам, які приїжджають до Прокурави, ложкар часто роздає свої вироби безкоштовно, на пам’ять.

Такої форми ніхто не робить. Навіть от в Києві продавали їх, а потім одна жінка каже: «А я бачила, на тому базарі ваші ложки продаються». Так і впізнають. 

 

вгору